Warning: Undefined global variable $_SESSION in /home/u500798741/domains/hronikers.com/public_html/index.php on line 1
Реквізит — на ЗСУ: Як маленький незалежний театр наближає перемогу - Хронікерс

Хронікерс

Гарячі українські новини


    Warning: Undefined variable $pinterest in /home/u500798741/domains/hronikers.com/public_html/wp-content/themes/royal-news-magazine/header.php on line 155

Реквізит — на ЗСУ: Як маленький незалежний театр наближає перемогу

“Наше волонтерство почалося з того, що ми віддали каску з театрального реквізиту нашому актору в Бровари”, — каже Дмитро. У них з дружиною Людою — власний незалежний театр — “Театр між трьох колон”. Діма — режисер, Люда — продюсерка. 25 лютого в театрі мала бути прем’єра. Але наступна прем’єра, яка їх чекала, відбулася аж 17 червня. Для військових. І вистава теж була про війну.

24 лютого вони мали святкували піврічницю одруження і аж ніяк не вірили в те, що дійсно почнеться велика війна. Уся їхня підготовка до неї — розмови про те, що робити у випадку якщо — ні чіткого плану, ні навіть тривожної валізки вони не мали.

Діма першим почув вибухи, коли йому написав друг, що йому дзвонили знайомі прикордонники зі словами “прокидайтесь, щось почалось”. Діма жартує, що не знав одразу, чи варто будити Люду, бо незрозуміло, що страшніше. 

Перші дні подружжя було у Києві, але після того, як ракета влучила в будинок на Лобановського, рівень напруги настільки зріс, що лишатися у столиці вже було неможливо. Тож вони разом з Людиною мамою, бабусею і тіткою поїхали на дачу у Київську область — в напрямку Обухова. На той момент здавалось, що там буде безпечніше і загарбники їх оминуть, до того ж їхній дачний кооператив розташований на невеликому п’ятаю, який нерезонно окуповувати військами, достатньо буде просто відрізати дорогу.

Відвізши жінок у безпеку, Дмитро повернувся до Києва, записуватись в ТРО. Для самозахисту жінки зробили кілька коктейлів Молотова, які, за підсумком, теж стали волонтерською допомогою для одного з блокпостів. Найбільше Діма переживав за Люду, бо розумів, що якщо росіяни прийдуть до них, то старших жінок можуть не чіпати, а от її… 

— Я просив Людину маму, щоб ховали її у випадку чого. Бо вона ж нарвана. Я дуже переживав, що якщо до них прийдуть, то тут з піною у рота почнеться захист батьківщини.

Коли Дмитро поїхав у Київ записуватись в територіальну оборону, Люда не могла сидіти склавши руки і відчувала необхідність допомагати іншим. Вони з мамою обидві мають автомобілі, тож перша думка була допомагати логістично, але після першої ж поїздки — треба було забрати маму Людиної знайомої з Обухова і відвезти в село в районі — від цієї ідеї відмовились.

— Найгірший момент з Людою — це коли ми сидимо на посту і Люда мені пише, що вони застрягли в окопі і до них вийшов чоловік із села і сказав “сюди йдуть”. І тут вона перестає відповідати, — розказує Діма.

Люда ж, боячись, користуватись гугл-картами, адже на початку війни усі в цілях безпеки вимикали геолокацію, проклала маршрут через інший навігатор, який повів їх ґрунтовою дорогою.

— Там по суті була стежка пішохідна, або для трактора. Це було або 28 лютого, або початок березня — земля промерзла, скам’яніла буграми, лід, сніг, — розказує Людмила. — Машину трусить, рови такі, що колеса провалюються. В якийсь момент ми думали повернутись назад на основну дорогу, але навігатор казав, що нам лишився один кілометр.

Тож вони вирішили спробувати його здолати, схопившись за усе, що можна, аби хоч якось витримати тряску. Люда вчасно встигла побачити, що перед ним и розкопано і з усіх сил закричала мамі, яка була за кермом: “Тормози, блядь!”, при тому, що ніколи при матері не матюкалась. Ніс машини опинився прямо на краю окопа. Якби було більш слизько, або мама не встигла загальмувати, вони в просто провалилися в той окоп і навряд чи б їм хтось допоміг. Адже люди тоді ще були дуже налякані, нікому майже не довіряли, особливо чужим.

До місця призначення їм лишалось усього 300 метрів. Люда пішла у село, аби попросили у людей кілька дошок, щоб прокласти дорогу і проїхати, але люди проявили обачність і вигнали їх. 

Жінкам довелося знову здолати дорогу через поле і доїхати до місця призначення уже в об’їзд. Мама не розмовляла з Людою після цього кілька днів. Друзі дивувались і казали, що поле взагалі могло бути заміноване.

— У мене була самоціль допомогти людині, тож про власну безпеку я не думала. Лише потім зрозуміла, як нам пощастило, — каже Людмила.

Після невдалої спроби допомагати логістично питання, як дівчина може допомагати іншим, вирішолось само собою. Спочатку вона шукала бронежилет для чоловіка.

Їй треба був один, що знайти важче, ніж партію. Але запит швидко розрісся, адже з Дмитром в батальйоні служив їхній актор, потім її дядько і брат пішли в ЗСУ, ще один знайомий шукав…

— Коротше, набрався список. Я знайшла французький фонд, де їх можна було б купити дешевше. Спочатку ми скинули усі свої гроші, а потім почали збирати, — збирали і через соцмережі, і Люда провела благодійний літературний вечір в онлайн-форматі.

Дмитро брав участь у звільненні Ірпеня. Після деокупації Київщини їхньому батальйону запропонували приєднатися до Національної гвардії. Тривала активна підготовка до того, що хлопці йтимуть далі на Схід. І Люда почала шукати по волонтерських фондах, збирати гроші, купувати усе необхідне спорядження — павербанки, окуляри сумки сбросу, рації, турнікети, одяг тощо. І всі знали, якщо Люда за щось береться, то вони все отримають досить швидко.

До прикладу колишня однокласниця Людмили надіслала їй із США прямо в валізах вживану форму, адже після Київщини хлопцям по суті не було в чому йти далі. Форма була не комплектами, а окремі кітелі, футболки, штани, які були красиво поскладані на їхній кухні. Після прання на ній важко було розгледіти розміри, тож хлопці просто приїздили до них додому і влаштовували “модні покази”.

Але далі на Схід з ними Дмитро не пішов.

— Після Ірпеня ми готувалися йти далі, — розказує Дмитро. — Спочатку це мав бути Ізюм. На Ізюм я готовий був їхати. Потім — Попасна, Слов’янськ. Але потім прийшов комбриг і сказав: “Пацани, у мене задача тримати Рубіжне”. І я зрозумів, що я звідти не повернусь.

— Я навіть не можу пригадати, як у мене з’явилась ідея вистави, — згадує Діма, — я взагалі не розумів, навіщо займатися культурою, коли таке відбувається.

Але через пару тижнів після того, як він зрозумів, що залишається у Києві, то написав по всіх акторських групах, що планує відновлювати вистави. Спочатку задача стояла — зробити казку, яку б можна було показувати у шпиталях, у волонтерських штабах.

— Актори прийшли усі дуже затиснуті і воно зрозуміло, коли буквально небо падає. Я почав просто займатися з ними, проводити тренажі. І тоді я дав їм читати вірші, які в мене накопичились за той час, що я був на позиціях. І коли вони почали їх читати, у мене в голові стала вимальовуватись композиція, почав в’язати це в одне. 

Перший показ вистави, яка отримала назву “Згадайка”, відбувся 17 червня. Від ідеї до прем’єри минуло усього чотири тижні. Вся вистава побудована на віршах режисера, Лесі Українки і народних піснях. Вона не вимагає ні спеціального світла — лише ліхтарики, ні звукового обладнання — усі звуки актори відтворюють самі, і усі актори в ній взаємозамінні. Це все для того, щоб її можна було показувати за будь-яких умов — в підвалах, під час блекаутів. Вистава показує все те, що кожен і кожна з нас пережили від 24 лютого — перший тваринний страх, евакуація, окупація, бої, щось, над чим ми сміялись, і біль втрат.

Фото: фейсбук “Театр між трьох колон”

Перший показ був для Дмитрових побратимів, які якраз мали виїжджати на позиції. 

— Один з моїх побратимів сказав, що краще б він цього не бачив. Відчуття було, каже, ніби знову там побував. Але вони благословили виставу і сказали, що її треба показувати, щоб люди розуміли, на що вони дають нам гроші, і що саме там відбувається.

Коли виставу показують для військових, режисер попереджає їх, що це актори, але часом тригери виявляються сильнішими і одного разу, наприклад, один чоловік кинув стілець і пішов.

Абсолютно усі вистави — благодійні і всі виручені кошти переходять на потреби захисників. При чому збирають зазвичай під певні потреби — дрони, глушники. Часто для колишніх побратимів Дмитра, але це не принципово.

— Коли нас запрошують, ми можемо збирати для будь-кого. Тобто якщо у вас є аудиторія і ви хочете використати нас, як інструмент — ми залюбки до таких ініціатив долучаємось, — каже Люда.

За пів року відбулося 120 показів вистав у Києві і інших містах. Сумарно їм вдалося зібрати близько чверті мільйона гривень, за які було куплено автомобіль, дрон тепловізор і багато всього дрібного, але вкрай важливого.

Фото: фейсбук “Театр між трьох колон”

Оскільки вистава в першу чергу про пережитий досвід, у Дмитра була дилема, чи варто у ній згадувати загиблих побратимів. 

— Для мене була дилема, чи згадувати Еву, Льову, Яра, а потім і Сема — у виставі. Але я зрозумів, що от Ева — він хотів іти до мене в театральну студію і Яра сказав, що коли закінчиться війна, вони обов’язково прийдуть з дружиною, І Льова казав, що ми прийдемо до тебе в театр… Так вони в ньому і залишились, в цьому театрі.